Володимир Єшкілєв. Побачити Алькор
Двоє усамітнились на темній терасі. Там, де музика не заважала розмові. Він і вона. Холодне повітря, принесене східним вітром, підносилось над ними кришталевою призмою. Збільшені нею зірки стали яскравішими, блискучішими. Невідома оптична ілюзія видовжила їхні промінчики. Тепер сузір'я перетворилися на розсипи діамантових хрестиків. Небесна заволока стала від того контрастно-чорною, наче оксамит ювелірної вітрини. Молодий місяць не заважав цьому крижаному тріумфу чорноти, навіть підкреслював його своїм вузьким, графічно окресленим серпиком.
— Це Велика Ведмедиця? — вона закинула голову, її вушка зі срібними сережками вистрибнули з-під глянцевих крил зачіски.
— Так, — погодився він, з нехіттю відриваючи погляд від цих вушок. — Ursa Major.
— Послухай, Головастику, не треба кожної миті грузити мене своєю ерудицією. Я й так почуваю себе тупою біксою з рекламного кліпу…
— Тобі не холодно? — він поклав руку на її голе плече. Шкіра здалась йому ледь теплою.
— Ні. А назви цих зірок ти теж знаєш?
— Деяких.
— Ота, на хвості Ведмедиці…
— …Аль-Каєда.
— Я правильно зрозуміла?
— Так. Однофамільниця відомої організації. В перекладі з арабської «основа».
— А та, що поряд?
— Це подвійна зірка. Яскравіша — Міцар, а маленька біля неї — Алькор.
— Я бачу лиш одну.
— Є легенда, що вавилонські володарі цією зіркою тестували кандидатів у царські лучники: тільки лише тих, хто був здатний побачити Алькор.
— Мене б не взяли, — хрипло розсміялася вона. — Давай далі.
— Наступна на «хвості» — Аліот, потім — Мегрець, а напроти неї — Мірак.
— Смішні назви, — вона відвела погляд від небесного склепіння. — А оця Аль-Каєда… Вона, напевно, зірка-покровителька терористів?
— Не чув про таке.
— А я б хотіла мати зірку-покровительку.
— Ти ж не терористка.
— Ні?
Він стиснув її руку і спробував подивитись їй в очі. Вона ж примружилась у напрямі Оріона.
— Не кажи зайвого, — він спробував додати до свого голосу трошки металу. — Ти перебрала віскі.
— Перебрала. І я зовсім не терористка. Я просто кончена п'яна тупа спортсменка.
— Ти не кончена і не тупа.
— Тільки п'яна, чи не так?
Він знову не зміг подивитись їй в обличчя. Йому здалося, що на ньому з'явилась її особлива посмішка. Напівпосмішка-напіввищир.
— Коли ми все зробимо, мене не стане, — сказала вона без запитальної інтонації. — Тебе, Головастику, також не стане. Ми зникнемо. Ага.
— Про що ти?
— А ти тіпа не знаєш? — тепер вона дивилась йому в очі. — Не знаєш, ні?
— Припини. Я ж казав тобі, що ми не повернемось до них. Нам вистачить авансу. І тобі теж не треба повертатись до Вчителя. Вже не треба, розумієш?..
— Ти прибацаний?
— Ні. Просто не треба бути зажерливою.
— Я не про бабло. Я про інше, Головастику. Бабло у цій справі ніколи не було головним.
— А про що ж тоді?
— Їм не потрібні свідки. Вони знайдуть нас усюди.
— Не знайдуть.
— Прибацаний, прибацаний Головастик.
— Перестань повторювати. Це слово якесь стрьомне: «бац-бац-бац»… — Він скривився. — Я вмію робити свою справу. І ти, до речі, теж. — Тепер у його голосі з'явився метал, але не сталь, а щось дзвінкіше. Можливо, сплав міді та срібла. Він нахилився над її вушком (тепер схованим під крилом) і прошепотів:
