«Буря Мечів» читать онлайн

Пролог

День був сірий і пронизливо-холодний, і собакам не вдавалося взяти слід.

Велика чорна сука нюхнула ведмежі відбитки, позадкувала й, підібгавши хвоста, сховалася знову між зграю. На річковому узбережжі, під дошкульним вітром, собаки жалюгідно тулилися одне до одного. Чет також відчував, як кусає вітер крізь шари чорної вовни й дубленої шкіри. Бісів холод не давав жити ні людям, ні звірям, та куди подінешся? У Чета сіпнулися губи: він просто відчував, як чиряки на щоках і на шиї червоніють і запалюються. «Добре було б на Стіні ходити коло клятих круків і розпалювати коминок мейстру Еймону». А в усьому винен байстрюк Джон Сноу... він, і той його друзяка-товстун Сем Тарлі. Це через них Чет опинився тут і тепер: сидячи зі зграєю хортів у гущавині примарного лісу, відморожує собі кляті яйця.

— Сьоме пекло! — він щосили смикнув за шворки, щоб привернути увагу собак.— Слід, вилупки! Ось вам ведмежий відбиток. М’яса хочете чи ні? Шукайте!

Але хорти лише скавуліли, тулячись тісніше. Чет коротким батогом ляснув у них над головами, й чорна сука загарчала.

— Собачатина на смак не гірша за ведмежатину,— застеріг її Чет; з кожним словом з рота в нього вихоплювалася пара.

Ларк Сестринець стояв, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами. Він був у чорних вовняних рукавичках, але всякчас жалівся, що в нього задубіли пальці.

— Собачий холод — яке вже полювання! — мовив він.— До біса ведмедя, не варт він того, щоб через нього замерзнути.

— Не можемо ми повернутися з порожніми руками, Ларку,— пробурчав Малий Пол у каштанову бороду, якою заросло майже все його обличчя.— Лорду-командувачу це не сподобається.

Під приплюснутим кирпатим носом здорованя біліла крига від замерзлих шмарклів. Велетенська долоня в товстій хутряній рукавиці міцно стискала держак списа.

— До біса і Старого Ведмедя теж,— сказав Сестринець, худорлявий чолов’яга з гострими рисами й нервовими очима.— До світанку Мормонт помре, ти не забув? То хіба не байдуже, що йому сподобається, а що ні?

Малий Пол закліпав дрібненькими чорними очицями. Може, він і забув, подумав Чет, він-бо такий дурний, що геть усе забуває.

— А навіщо нам убивати Старого Ведмедя? Не можна просто піти собі, а його облишити?

— А він, ти гадаєш, нас облишить? — мовив Ларк.— Він нас вистежить. Хочеш, щоб тебе зацькували, ти, баран здоровий?

— Ні,— озвався Малий Пол.— Не хочу. Ні.

— То ти його вб’єш? — запитав Ларк.

— Так,— здоровань стукнув ратищем списа в замерзлий берег.— Уб’ю. Щоб він нас не вистежив.

Вийнявши долоні з-під пахв, Сестринець обернувся до Чета.

— Як на мене, убити слід усіх командирів.

Чету вже набридло це слухати.

— Ми вже це обговорювали. Помре Старий Ведмідь і Блейн з Тінявої вежі. А ще Грабз і Ейтан — не пощастило їм з нічними чатами, Дайвен і Банен — бо це ж вони нас вистежуватимуть, і сер Поросятко — через круків. І все. Уб’ємо їх по-тихому, уві сні. Бо один зойк — і ми підемо на харч червам, усі до ноги,— Четові чиряки почервоніли від люті.— Просто зроби свою справу й пересвідчися, що братани зробили свою. І, Поле, постарайся не забути, що то будуть треті чати, не другі.