«Україна — не Росія» читать онлайн

Робота над книгою, яку ви щойно відкрили, вимагала певного заглиблення до джерел. Зрозуміло, не я один цим займався. Більшість історичних, літературних та інших довідок надали спеціалісти, які допомагали мені, за що я їм щиро вдячний. Вважаю їх своїми повноправними співавторами. Втім, ясна річ, всю відповідальність за книгу несу тільки я сам.

Передмова. Чому з’явилась ця книга?

Мої адресати

Перед вами книга, яку навряд чи хто від мене чекав. Гадаю, лише мої рідні та хіба що кілька друзів дитинства та юності зустрінуть її вихід без великого подиву. Всі інші, боюся, вирішать, що вона аж ніяк не стикується з особистістю автора — ракетника, «технаря» і, в останні роки, державного діяча. Хоча я і віддаю в цій книзі належне і ракетам, і технологіям, і державним проблемам, і питанням економіки, все ж чи не половина її — про інше. Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пищу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією. Це зовсім не означає, що я творив книгу на зразок ковдри із клаптиків — читачі, сподіваюсь, і самі побачать, наскільки ракети пов’язані з історією, а економіка — невіддільна від менталітету.

Загалом, у нас, на відміну від країн Заходу, не вважаєтся великим дивом, коли люди техніки та науки водночас є любителями, якщо не знавцями, гуманітарної проблематики. Сам я теж завжди був до неї небайдужий. З того самого дня у дитинстві, коли мене в саме серце вразила історія Тараса Бульби та його синів, я вирішив, що немає нічого цікавішого за історію. Якось так все тоді зійшлося: мою «історичну» зацікавленість дуже підтримував наш сусід і мій шкільний вчитель Михайло Степанович Тимошенко, у нашому сільському клубі виявився чудовий підбір літератури (це зараз я розумію, що він був чудовий, а у юності такі речі не вражають, гадаєш — так воно і має бути). Аж до самого закінчення школи я занурився у книжки з історії, і не тільки України та Росії, а різних країн. Мене цікавили всі країни і всі народи. Така вже наша пам’ять — все прочитане на початку життя зберігається у ній, хай навіть невпорядковане, але, на щастя, й неушкоджене. Принаймні, у мене — так.

В сьомому класі я вже твердо вирішив, що вивчусь на вчителя, повернусь у рідне Чайкіно і стану викладати у нашій школі літературу та історію. Та ще, мабуть, географію — по-перше, вона мене теж цікавила, а по-друге, в сільських школах вважалося за норму, коли один учитель навчав одразу кільком предметам. Саме з такими планами в думках я відправився у 1955 році вступати до Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Втім, моїм мріям не судилося збутися. Отож лише випадково я став не учителем, а ракетником.

Професія, яку я обрав, майже не залишала місця інтересам поза її межами. Коли згадую ті часи, то й сам собі дивуюсь, як це я ще щось читав... Про подальше і, головне, систематичне засвоєння гуманітарних знань, звичайно, не було й мови. Однак, у березні 1990 року, коли вітер змін перетворився на справжній ураган, я сказав собі: у тебе немає права приймати рішення про майбутнє України, доки не матимеш достеменних знань про її минуле. Я щойно став депутатом Верховної Ради, і вже було зрозуміло, що Рада більше не буде маріонеточним органом на радянський зразок. Якимось дивом знаходячи час, я почав, як казала моя дружина, поновлювати свій «гуманітарний парк», хоча ці зусилля досить довгий час були ніби-то ні до чого. Кажу «ніби-то», тому що й досі із задоволенням згадую, як працював над текстами деяких своїх виступів — у зв’язку з 80-річчям проголошення Західно-української республіки, на честь 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького та ще декотрих. Я міг би повністю покластися на референтів, але уже прокинувся у мені гуманітарій, який дрімав більше сорока років.