«Камінь посеред саду» читать онлайн

Володимир Лис

Камінь посеред саду

ЕПІЛОГ

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Із середини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», — подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашур¬хотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чо¬ловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

— Як він загинув? — спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

— Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, — сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

— Каменем? — здивувався Верещук. — Яким каменем?

— Не знаю, — відповів оперативник з райвідділу. — Каже: в саду там лежав якийсь ка-мінь — і ним начебто прибили того чоловіка.

— Гаразд, виїжджаємо, — сказав Верещук. — Тобто, ви мене заберете з собою?

— Заберемо, — пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого — безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схо¬жим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся, перестала плакати, тільки її плечі здригали¬ся, а очі, якими глянула на Верещука, випро¬мінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п'яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої ви-світилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров'ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшно¬го удару. «Справді, наче каменем», — подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий — Андрій Троян — інженер місцевого комбікормового заводу — пішов у сад і довго не повертався.

— Ой, не вертається, все й не вертається, — озвалася розпатлана заплакана жінка. — Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу, не озивається. Щось мені як підказало. Піш-ла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

— Він тут мав з кимось зустрітися? — спитав Верещук.

— Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… — вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

— Звідки цей камінь в саду? — спитав Верещук.

— Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар'єру, — пояснила мати загибло-го. — Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.