«Потрапити в сад» читать онлайн

Є такі вузи, навчанням у яких не варто хвалитись у товаристві людей, котрі вчепилися руками й ногами у колесо добробуту й згорда дивляться на безмашинну і безхатню інтелігенцію. Хіба то інтелігент, якщо він не спроможний отримати постійну прописку в місті чи стягтися на трикімнатний кооператив? Якщо він не бачить різниці між японськими і вітчизняними магнітофонами або тягне мішок макулатури, щоб придбати роман Дюма, а потім виміняти його на «Ідіота» Достоєвського, видрукуваного на газетному папері. Бо ж звідки йому взяти 30 томів зібрання творів Федора Михайловича... Культура дешево не продається, інакше хто б її цінував. Саме тому вона так приваблює.

Петро Канавченко не міг жити розкішно на студентську стипендію плюс 30 крб. від батьків щомісяця. Частенько міркував над майновою нерівністю студентів, особливо коли пропалював праскою святкову сорочку чи підраховував мідяки, щоб нашкребти на хліб та банку капусти вкупі з овочами й рисом. Але то була миттєва зажура.

Однак на п’ятому курсі Петро не на жарт стурбувався власним майбутнім. Йому стало немилосердно тоскно від того, що незабаром закінчаться блага цивілізації: душ двічі на день, кава, широкий вибір фільмів у кінотеатрах і, звісно, можливість коли заманеться відвідувати лекції в інституті. Навіть іспити й важкі торби з харчами, які він тягав з дому, не видавалися Петрові такими страшними в порівнянні з глухим селом, звідки автобус ходить тричі на день, де доведеться наймати куток і самому розпалювати в грубі. А весняна багнюка чи снігові замети?

Так, Петро добре знав, чим пахне той романтичний побут у якійсь Карлівці чи Діброві, бо сам був із села. Власне, він би й не рвався з нього, та батьки випхнули сина у місто, щоб дитина вивчилась, а не бабралася в гною. Петрусь вивчився, але ж хто міг передбачити, що прописка в цьому місті — річ фантастична. Побутує навіть анекдот, ніби її одержить тільки той, хто нап’ється води з пащі лева, якого Самсон дере ось уже двісті років на площі коло ринку.

Страх як не хотілось вертатися Петрові Канавченку до села, хай навіть дипломованим спеціалістом. А де мав подітися? Ні родичів, ні дівчини з пропискою на прикметі нема, тож ніяких перспектив. Чотири роки він підсміювався над Нелею Сікорською, котра днювала й ночувала в інституті, протирала спідницю на зборах, конспектувала все, що рекомендували, складала іспити на п’ятірки, щоб такою от неймовірно важкою ціною лишитися на кафедрі, а значить, у місті. Петро був заледачий для подібних жертв. Втрачав й інші можливості забезпечити своє майбутнє. Міг обкрутити будь-яку із своїх однокурсниць, бо вважався симпатичним хлопцем. Одначе Петра щось відштовхувало у світських дівицях — може, те, що його тато, великий мораліст і постійний читач сільської бібліотеки, називав розпусністю. Одного разу навіть відлупцював сина паском з важкою солдатською пряжкою, коли той у восьмому класі відважився піти в клуб на танці. Страх перед танцями згодом минув, але, мабуть, Петро пройнявся батьковою мораллю і не міг втямити, як це дівчина в перший вечір знайомства цілується з хлопцем, а в другий іде спати до нього в гуртожиток, де в кімнаті давлять хропака ще троє хлопців. Самому ж не раз доводилося відвертатись до стіни і пхати голову під подушку, щоб не чути з сусіднього ліжка сторонніх звуків.