«Вероніка вирішує померти» читать онлайн

Одинадцятого листопада 1997 року Вероніка вирішила, що настав — нарешті! — час покінчити з собою. Вона ретельно прибрала в кімнаті, яку винаймала в жіночому монастирі, вимкнула огрівання, почистила зуби й лягла.

Зі столика біля ліжка вона взяла чотири пакетики зі снодійними пігулками. Замість того, щоб покришити й розчинити у воді, вирішила ковтати їх одна за одною, адже між наміром і вчинком завжди існує проміжок, а вона хотіла мати свободу вибору, якщо надумає спинитися напівдорозі. Однак із кожною новою пігулкою ставала дедалі впевненішою — через п’ять хвилин пакетики спорожніли.

Вона не знала, коли почне втрачати свідомість, отож поклала біля себе на ліжку свіжий номер французького журналу «Homme», який надійшов до бібліотеки, де вона працювала. Її ніколи особливо не цікавила технологія, але, гортаючи журнал, натрапила на статтю про комп’ютерну гру на компакт-дисках, створену бразильським письменником Пауло Коельо, з яким вона зустрілася під час конференції в барі готелю «Ґранд Юніон». Тоді вони обмінялися кількома фразами, і його видавець запросив її підсісти до них за вечерею. На жаль, людей було так багато, що вони не мали змоги нормально поспілкуватися.

Згадавши ту зустріч, вона подумала, що цей автор уже став частинкою її світу, тож читання його статті допоможе їй згаяти час. Чекаючи смерті, Вероніка почала читати про комп’ютерну технологію, яка її абсолютно не цікавила — зрештою, вона так чинила протягом усього життя, завжди вибираючи те, що найлегше, що під рукою. Як оцей журнал, скажімо.

Проте, хоч як дивно, вже з першим рядком куди й поділася її вроджена пасивність (снодійне ще не розчинилося у шлунку, але Вероніка була пасивна з природи) і чи не вперше в житті вона замислилась над правдивістю дуже модного серед її друзів вислову: «В цьому світі немає нічого випадкового».

Чому їй трапився саме цей рядок — якраз тоді, коли вона почала помирати? Яка прихована вістка відкрилася їй — якщо тільки існують приховані вістки, а не прості збіжності?

Рядок розміщувався під ілюстрацією, і ним же починалася стаття: «Де є Словенія?»

«А й справді, — подумала вона, — ніхто ж і не знає, де є Словенія».

Але Словенія є — і там, і тут, у довколишніх горах і на цьому майдані, — Словенією звали її країну.

Вона відклала журнал; немає сенсу обурюватися на світ, який нічого не знає про словенців; честь нації більше її не обходить. Настав час пишатися собою, визнати, що вона-таки спромоглася, набралася врешті-решт відваги покинути життя — як добре! І робить це так, як завжди собі уявляла — з допомогою снодійних пігулок, не залишаючи слідів.

Вже майже півроку Вероніка намагалася знайти пігулки. Коли їй здалося, що вона не здатна їх добути, хотіла навіть перерізати собі вени. Ну й що, коли кімната буде захляпана кров’ю, а черниць охопить розпач і збентеження — самогубці насамперед дбають про себе, а не про інших. Звісно, вона б постаралася завдати якомога менше турбот своєю смертю, проте, якщо єдиним виходом для неї було перерізати вени, вибору вона не мала; а черниці усе приберуть та й забудуть — так їм простіше буде знову здати кімнату внайми. Хоч це й кінець двадцятого століття, та люди й досі бояться привидів.