«Демони Ленінграда» читать онлайн

Якась зі штабних давалок, здається цицьката і сраката Даздрапєрма – я вже добряче нахлистався, а в повітрі висів важкий махорковий дим – подала пельмені. Я не відмовився. Так між нами, потрібно бути повним дебілом, щоб вибрати для дитини ім’я, яке походить від виразу: Да Здравствует Первое Мая… Ну, ничего, у нас, в Росії, дураков ніколи не бракувало. Я перехилив стаканчик горілки, закусив невеличким, облитим сметаною, пиріжком. На якусь мить я відчув, що ситий. Господар нашої невеличкої вечірки, Ваня Бондарук, хуярив на гармошці, від наповненої тирсою, і розпеченої до червоного буржуйки розходилося тепло, пахло горілкою, м’ясом і парфумами дівчат. Так, наче це не Ленінград 1942 року. Щоправда, вже два місяці, як робітникам збільшено пайок хліба до триста п’ятдесяти грамів на день – всі інші отримували по двісті, але і так люди вмирали від голоду, зростала кількість нападів з метою пограбування харчів, прибувало жертв канібалізму. Ба, якби тільки це…

Ксеня, дрібна чорнявка в формі телефоністки, стала переді мною, потупала ногами, запрошуючи на паркет. Ми почали танцювати. Якийсь підполковник впав мордою в тарілку — отже забава вдалася, господар горілки не шкодує, хтось співав під акомпанемент гармошки. Через довший час, задихавшись, я присів на лавку, почастувався ще одним пиріжком, мляво відганяючи розохочену дівчину. Трохи, курва, не по-джентльменськи, але штабні шльондри рідко виходили за територію штаб-квартири, а мені доводилося кружляти містом, я бував у будинках, мешканці яких навіть не мали сили винести надвір власні екскременти – вікон ніхто не відкривав, заощаджуючи згромаджене від скупчених тіл, жалюгідне тепло – тому виливали їх як могли, на сходи, й навколо розходився сморід напівзамерзлого лайна. Користуватися розташованими на подвір’ях спільними нужниками нікому навіть в голову не приходило. Не з такими морозами, не з такими пайками. Я не голодував, хоча траплялося, що не наїдався – нічого дивного, бувало, що навіть офіцери НКВД вмирала від недоїдання – але сам вихід на вулицю при температурі мінус двадцять, а нерідко й тридцять градусів висисав стільки енергії, що на багато справ не вистачало сили. До того ж я вже обдаровував особливою увагою завідуючу офіцерською столовою Надю Елізаровну, в якої нічого собі вимоги. За якусь мить надута Ксеня приклеїлася до високого, м’язистого матроса – який не дивлячись на тепло сидів у плащі й пив горілку стаканами. Напевно, бідолаха повернувся з бою. З огляду на колір мундирів, і факт, що моряки перли в атаку, не зважаючи на втрати, німці називали їх “Чорною Смертю”. Командування вже певний час використовувало моряків Балтійського флоту для сухопутних операцій, про всяк випадок розміщуючи в них за спинами загороджувальні загони, які повинні були стріляти в кожного, хто посміє відступати. Тому вони не відступали. Якось тупо помирати від куль своїх, тим більше знаючи, що НКВД ідентифікує тіла вбитих втікачів і сумлінно займеться їхніми родинами… Моряк мав чин капітана, я мав на собі мундир лейтенанта з відзнаками військ зв’язку. Якби не факт, що Ванька любив мене, я б ніколи не потрапив на цю забаву, надто високі пороги. Насправді я був майором военной разведки, одним з небагатьох, хто залишився після Великої Чистки. Просто зараз військову розвідку відбудовували блискавичними темпами. Наш Головнокомандувач, татко Сталін, дурнем не був і швидко зауважив, що армії бракує ретельних розвідданих. І хто мав їх збирати? – явно не йолопи з НКВД.