«Наступна станція - смерть» читать онлайн

Описати коротке життя і карколомні пригоди нашого друга Олекси Сироти, який служив у середині сімдесятих років минулого століття в Київському карному розшуку, ми остаточно вирішили рівно п’ятнадцять років тому, за півтори з гаком тисячі кілометрів від нашого з Олексою рідного міста

Наприкінці травня 1995-го року Чорногорія ще не відділилася від Сербії, а Перша Балканська війна в Боснії та Сербській Країні ще тривала. Ми розкошували кавою по-чорногорськи на балконі п’ятизоряного ще довоєнної будови готелю на Будванській Рив’єрі, вмостившись у зручні легкі шезлонги. До того ми ніколи не бували у п’ятизоряних готелях, та ще й над Адріатикою, та ще й за чашкою справжньої кави. Бо в державі, де ми прожили майже все своє життя, п’ятизоряних готелів не існувало як поняття. Ті, котрі пристойніші - «інтуристівські», а простіші - для «командировочних». Просто приїхати до міста і зупинитися в готелі було нереально. А біля моря - в Криму чи на Кавказі - й поготів.

З гір стрімко злетіла ніч, десь над Адріатикою шаленіла гроза, але так далеко, що не чутно було грому. Тільки блискавиці беззвучно переполовинювали чорний небосхил десь аж над самою Італією.

Ми котрий день чекали зв’язкового, який знову мав перевести нас повз блокпости оонівських миротворців на першу лінію фронту. Настрій був не з найкращих. Хорватський «поглавник» натякнув нашому Гаранту, що ми останні, кого він хотів би бачити у прицілах своїх снайперів. Генерал Ратко за чутками люто погавкався зі своїм президентом, котрий вважав, що приїзд делегації російських поетес для нього важливіший, аніж небезпека прориву фронту. Пулковник Нікола, колишній естет, скульптор, драматург і актор після контузії остаточно збожеволів і бомжував у Белграді, бродячи вулицями у камуфляжі на голе тіло і порепаних старих берцях.

Дві групи наших італійських колег, яких кришували оонівські миротворці, зникли без сліду на північному заході Боснії в районі, контрольованому напівміфічним шостим корпусом ісламських фундаменталістів.

Проте, попри все це ми не втратили здатності насолоджуватися новими для нас відчуттями: Адріатикою, чорною кавою на балконі і далекою грозою над морем. І не думали про те, що буде завтра. Ми пригадували, що діялося двадцять років до цього дня. А також нашого друга Олексу Сироту. Він мав би бути поряд з нами, бо на балконі стояли три шезлонги, а кава по-чорногорськи у ресторані готелю не закінчувалася навіть о третій ночі.

Дивна штука пам’ять. Замість того, щоб обговорювати, що буде з нами, ми пригадували те, що було з ним: філософом за університетським дипломом і капітаном радянської міліції, старшим інспектором карного розшуку за фахом. І присяглися один одному, що як усе буде гаразд і ми повернемося з цієї ескапади до Києва, то сядемо нарешті і напишемо не про криваві дев’яності на Балканах, а про зовні тихі сімдесяті у Києві. І про нашого друга Олексу.