«Помирана» читать онлайн

Тарас Антипович

Помирана

І

Хмарний ранок висів над дахами. Доріжка вела поміж порожніх скособочених гаражів. Нельсон ішов обережно, щоб не наступити на цвях або скло — підошви кедів геть стерлися. У самому кінці ряду він відчинив металеві двері — руді від іржі, з кривою свастикою, надряпаною посередині. Він навіть знічев’я пошаркав ногами, ніби витираючи багно об хідник. Хоча хідника тут не було, до того ж мешканець цієї житлоплощі аж ніяк не був адептом чистоти. Нельсон постояв у пітьмі гаража, поки звикнуть очі. Головне було не провалитися в ремонтну яму. Він зробив кілька несмілих кроків до протипожежного стенду з великим іржавим ящиком, що колись служив для піску. Нельсон тричі постукав кулаком по кришці ящика.

— Ей, апулаз клепаний! Ти тут?

Кришка піднялася. В очі Нельсону вдарила ріденька цівка світла з діодного ліхтарика. Слідом виткнулась безволоса і лискуча голова Капрона. Одне око у нього було заклепане квадратною мідною пластиною.

— Розбудив, сарадіп… — прошипів Капрон.

— Ти чого в коробку заліз?

— Подумав, якшо будуть бомбить… так мене осколками не порубає.

Нельсон спробував розгледіти вираз обличчя Капрона — жартує чи просто верзе, як це вже бувало в нього у хвилини ментального потьмарення.

— Позич наждаку — зуби одчистить. Нарию — оддам, — перейшов до справи Нельсон.

— Де ти нариєш! На Кориті давно пусто…

— Ну, то перепозичу й оддам, — віджартувався гість.

Капрон сів і звісив з ящика залізну клешню, що служила йому лівою рукою. Він кілька разів клацнув її щипцями, поки додумував свою думку.

— Зубний наждак, значить… до баби потягло, хе-хе? — заскреготав Капрон.

— Ну, потягло, ілуха, — посерйознішав Нельсон.

— А я от із Даною настойку одну попробував. Така любов була…

— Якось і без настойки розберусь, — показав Нельсон іржаві зуби.

Капрон недовірливо оглянув зухвалого гостя своїм єдиним оком. «Кігті» його клешні знову мимохіть заворушились, так наче центр його мислення перекочував у цей металевий протез.

— Так шо, Капа, даси чи ні? — нетерпляче топтався Нельсон.

— Боти мені за те зашиєш? А то роззявились йуханакус.

— Зашию. Пізніш зайду, як врем’я буде.

— I води мені одлий, бо я весь дощ проспав і не наловив, — підвищив ставки Капрон.

— Я наловив цілі ночви. Зайдеш, возьмеш, — наобіцяв Нельсон.

Капрон затис ліхтарик щелепами й насвітив на дно ящика, в якому сидів. Він черпнув живою рукою почорнілий пісок між ногами, просіяв його. Поміж пальцями лишились кілька цвяхів, гайка і сіра абразивна смуга, скручена в рулончик. Нельсон висмикнув наждак і мовчки попрямував до виходу.

— Ей, — кинув Капрон у спину гостеві, — там Сава хотів тебе бачить. Він умирає.

— Ми всі вмираєм, ілуха. Шо ж іще тут можна робить?! — безтурботно грюкнув важкими дверима Нельсон.