«І тим, що в гробах» читать онлайн

Андрій Бондар

І тим, що в гробах

труднощі перекладу зі споріднених мов

Немає прохання підступнішого за «зрозумійте мене правильно, будь ласка». Чиста риторика, ритуал і етикет: на результат ніхто і не сподівається, до нього ніхто і не докладається. Хіба що у своєму прагненні зрозуміти іншу людину ми почнемо адресувати до неї правильні запитання.

Занадто песимістично звучить? Ок. Переформулюю, метафоризую, прогуляймося під крапельками.

Побутова дрібничка із XVII сторіччя. За венеційське дзеркало одна родина сплатила вісім тисяч ліврів, а за придбану того ж часу картину Рафаеля — три тисячі. Ясно, що дзеркала тоді були дорогою забавкою. Але подивімося ще й так: нам пропонують високохудожні, естетично довершені, глибоко змістовні художні твори, а оберемо ми те, в чому зможемо побачити себе, впізнати себе і — хіба не варіант? — помилуватися собою. І охоче за це впізнавання-себе заплатимо.

Свою інакшість людина поділяє з усім існуючим, свою несхожість вона поділяє з усім живим — це основа унікальності людини. Я наразі зверну на «поділяє» і вам раджу. Так просто все насправді. Наш голос, наше тіло — це те, що ми є. Що говорить наш голос і що робить наше тіло — це те, хто ми є. Якщо скористаємося шансом говорити і робити.

І тим, що в гробах. Продовження цитати пам’ятаєте? …життя дарував. Це з акафіста до Воскресіння. Власне, воскресіння. Власне, отримане в дар життя. Нерівнозначний обмін, до якого нас усіляко в цій книжці спокушатимуть. І варто спокусі піддатись…

У новелці з такою назвою жінки купують м’ясо до святкового столу, ретельно його вивчаючи, порядні-бо господині — і не інакше. Буквальна повсякденно-побутова природність. Троє у смертельно серйозний спосіб вивчають шматки мертвої плоті. Просто святковий обід наближається, а не таїнство. Фізіологічний нарис: там куплене м’ясо окремо і покупець окремо; як зрештою і планувалося, бо чітко у світі різняться ті, хто є м’ясом, і ті, хто м’ясо споживає. Хоча не так вже й чітко. Спожите м’ясо стане зрештою м’язами і тлущем споживача. Ок, занесло. Це взагалі не фізіологічний нарис. Жодну з історій чи замальовок Андрія Бондара читати прямо не можна, просто не вдасться — він тонкий майстер підтексту. Зануритеся — і оговтатися не встигнете. Отже, троє жіночок купують м’ясо для великоднього столу, три постаті височіють біля входу в морозильник/печеру й у повній тиші — «м’ясо любить тишу» — чекають благодаті. Тут до них уже сміливо приєднується розповідач: на нього з м’ясного прилавка також щойно глянула вічність… Скільки історій нам тут розказали зараз? Memento mori — один. Жінки на закупах — два. Свідки Воскресіння — три. Natura morta — чотири.

Яловиче серце і Серце Господнє — тут абсолютні синоніми. Тому що є той, хто може засвідчити їхню символічну тотожність (читай: розповідач). І немає голосу тієї, яка скаже про розбіжність — мовчазні жіночки мовчать за вищим планом. Точніше, вони намагаються говорити: «Три серця і вим’я», але тут же їм підкажуть правильне: «Три серця і вим’я в ім’я всього святого». Тоді я маю кілька запитань до кожної історії: м’ясо уособлює життя, бо здатне «пережити» мить безпосереднього помирання тварини? І хто тут взагалі м’ясо?! Свідки великого таїнства мовчать, бо їхні слова все одно будуть трактовані як заманеться? І хто тут так легко узурпує задеклароване за Спасителем право словом життя дарувати, говорити за інших?!