«Полон» читать онлайн

Марія Сидорчук

ПОЛОН

«Хімік не любив своєї роботи...»

Хімік не любив своєї роботи, але іншої не мав. Уже давно минули часи, коли в його сивій голові жевріли мрії про славу, наукову кар’єру та відкриття, здатні змінити світ. Не можна сказати, що він змирився, радше охолов до науки та погодився з правилами гри, які диктувало життя. Звичайне життя пересічного громадянина, маленької людини та нікому не потрібного чоловіка.

Діти були звичайними, однаково безталанними та бридкими. Вони вальяжно сиділи за партами в напівпорожньому класі, займалися власними справами та робили вигляд, що не помічають вчителя. Проте Хімік, дивлячись у вікно, вперто диктував конспект уроку.

— Відомо три агрегатні стани речовин: рідкий, твердий та газоподібний. Речовина, змінюючи свій агрегатний стан, не перетворюється на іншу. Записали? Пишіть швидше.

Тим часом за вікном на дереві сварилися дві ворони. Трохи віддалік малі упирі гралися в футбол, а юні пихаті феміни намагалися звабити фізрука та отримати залік за крос. Дівчата крутили сідничками, вигинали спини, демонструючи, як стирчать їхні груденята, складали руки та благали пузатого алкаша Петра Степановича не змушувати їх бігти навколо школи. Колишній боксер залишався непохитним і жестами вказував «лолітам» напрямок для бігу.

— А яка формула снігу?

Питання було неочікуваним. Невже вони його слухають? Хімік на мить відволікся від споглядання шкільного двору, але без відчутної паузи продовжив монотонно диктувати конспект:

— Формула снігу така сама, як у води — Н2О. Сніг — це кристали води в твердому агрегатному стані. Кожна сніжинка унікальна. Проте формула в усіх однакова. Всі записали про три агрегатні стани?

— А яка формула брудного снігу? А якщо воду сильно-сильно нагріти — вона вибухне?

Це вже було нечуваним нахабством. Хімік подивився на клас. Тридцять пар очей, сповнених зневагою та пихатою самовпевненістю. Наче вовча зграя, діти очікували на його помилку, як на сигнал до розтерзання жертви. А він, підстаркуватий парубок, мав розпинатися перед малолітніми виродками, за три копійки розповідати про світобудову, яка їх не обходить і не цікавить. Їм усе одновалентно: і його мізерна зарплатня, і безнадійна квартирна черга, і вартість ліків для мами після інсульту. А от він знає про них усе: у кого батько має бізнес, чия мамка з ким гуляє, а чия бігає до директора з подарунками та зі скаргами на вчителів.

— Хто це такі питання ставить? Я питаю: хто такий розумний, що дозволяє собі перебивати вчи­теля?

Вовченята мовчали, лише скалились у відповідь. Цих підлітків забавляла його бідність, безальтернативність та безпорадність перед директором школи. Але ж він сам міг стати директором, якби не захворіла мама. Міг би стати депутатом або навіть у міністерстві працювати. А ще міг би займатися наукою та винайти щось дуже важливе для людства, якби держава фінансувала науку, а не витрачала гроші на захист псевдодокторських робіт і на друк підручників авторства фальшивих професорів.