«Між двох орлів» читать онлайн

Ярослава Дегтяренко

Між двох орлів

Від автора

Сюжет роману є якомога повною реконструкцією історичних подій 1657—1658 років (від початку гетьманування Івана Виговського до укладення ним Гадяцької угоди) із суворим дотриманням хронології та історичної правдивості.

Однак при аналізі історичних фактів виникла низка запитань, на які я не знайшла чітких відповідей. Втім, як і більшість авторитетних науковців. Що спонукало запорожців скаржитися на гетьмана московському царю? Чому зміст скарги низовиків відповідав інтересам Московії? Які причини змусили Барабаша та Пушкаря підняти повстання проти Виговського? Чому вони шукали підтримки в царя? Чому цар так пильно стежив за перебігом цього конфлікту? На ці питання нині складно дати відповідь, бо ці події детально описані лише в московських історичних документах. Українських оригіналів збереглося дуже мало, решта – або чернетки, або неякісні копії.

На сторінках роману я спробувала викласти свої припущення щодо вищезазначених питань. І сподіваюся, що кожен читач теж замислиться над ними.

Пролог

Серпень 1657 року. Чигирин

Іван Виговський задумливо дивився у вікно, розчахнуте в ніч, крізь яке линули чарівні пахощі літа з виразними нотками гіркуватої від пилу спеки, духмяного сіна та солодких ранніх яблук. Нічка була тиха, осяяна лише зорями. Невдовзі розжевріє світанок, відродиться сонце, подарувавши людям новий день, і хтось в цьому світі народиться, а хтось помре. Іван зітхнув. Його душу гнітили одночасно і жаль, і гіркота, змагаючись із бажанням забути, викреслити ці почуття зі своєї свідомості та жити далі – його ж життя триває. Причиною такої різнобарвності почуттів генерального писаря Війська Запорозького була смерть гетьмана Богдана Хмельницького.

Дивні стосунки пов’язували покійного гетьмана та генерального писаря – вони відмінно доповнювали один одного. Богдан був палкий та категоричний, Іван – м’який та гнучкий, що було на руку обом. І тепер Іванові було гірко усвідомлювати: Богдана більше немає. Він відчував величезну порожнечу в душі та шукав у собі сили її заповнити. «Згасло сонце, яке осяяло Україну», – хмуро подумав Виговський та озирнувся. При світлі свічок на нього вичікувально дивилися ніжинський полковник Григорій Гуляни́цький, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, позаду них з темряви виступало лице брата Данила, а далі в темряві губились обличчя інших, прихильних до Виговського козацьких старшин.

– Ти забув, як влітку козаки вчинили Юрасеві рóкош? – жорстко запитав Гуляницький. – І ти розумієш, що бувалі козаки не схочуть коритися хлопчині, який ще й шаблі не нюхав! Ти мусиш стати гетьманом, – з особливою інтонацією наголосив він, – а не опікуном при ньому!

– Тільки тобі відомі всі таємниці небіжчика Богдана, всі його таємні плани та думки, – м’яко додав Зарудний, – тому тільки ти годишся в гетьмани.

Виговський промовчав і відвернувся від своїх приятелів, задумливо ковзнувши поглядом у ніч.

Насправді Івана шкребло невдоволення, певна образа і цілком логічна гординя – чому покійний Хмель прагнув спадковості гетьманської влади, зламавши споконвічні козацькі звичаї? Невже він не розумів: його юний син – не найкраща кандидатура в гетьмани?! Славне ім’я батька не змусить козаків коритися Юрасеві. І хлопцеві не вистачить сил запобігти інтригам навколо булави, що можуть виникнути. Адже є чимало козаків, які не поступляться спритністю та розумом старому Хмелеві. Наприклад, він, Іван. Хіба мало сил він віддав Україні, що булава не повинна дістатися йому? Адже відтоді як у 1648 році після битви під Жовтими Водами Богдан викупив його з татарського полону, Виговський вірою та правдою служив Україні, не шкодуючи свого життя.