«Херем» читать онлайн

Марина Соколян

Херем

Ясна зірка перекреслила небосхил, і я знав, що за нею ітимуть некликані гості. Доброчесний Кушар сказав би: «Зустрінь гостя як друга, і дістанеш мир». Мудрий Саава звелів би: «Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга».

Та коли б хто спитав мене, то ішли б собі любі гості аж ген за північним вітром. Не бажаю жодного товариства. Хай би навіть янголи божі нагодилися. Надто ж, якщо янголи.

Троє спиняються на крайці світла, наче метелики, котрих зненацька спіткав рятівний сумнів. То й верталися б туди, звідки шлях стелиться; бо що мені від вас і що вам від мене? Лихий Маззакін не омиє вам ніг і не винесе з уклоном найкращого харчу; на те він і лихий Маззакін, бо ніхто його не обходить, а хто обходить, то якнайдалі… Ну? Геть!

Вони непевно ступають ближче до вогнища, мовби щось їх волочить проти власної волі. Вони знають мене – думають, що знають – от і метикують, либонь, тікати їм чи негайно скарати злодюгу на горло, бо ж раптом що, а глуха ніч довкіл… Перший, швидкий та меткий, як нагай, вибрав би бійку; другий – старший, зіркий та сивий – пристав би на перемовини; а третій, молоденький іще хлопчина, схоже, над усе волів би просто бути деінде. Дарма його не слухали.

Зрештою старший з трьох глипає застережливо на інших, ступас вперед і сягає пальцями пилу коло ніг. Еге… Давненько не вшановували лиходія доземним вітанням, наче власника доброго дому. І чого б це раптом?

– Мир тобі, Маззакіне.

– Миру та злагоди.

– Світла твоєму дому.

Я мимохіть підводжуся, геть не в силі знести такої незбагненної ґречності. Що ж це в світі діється? Чи подуріли всі, поки я ходив за хмизом?

– Миру й вам, коли вже мова на те зайшла… – гмукаю я. – Сідайте. Он колода. А онде – баняк з водою.

От і край моїй гостинності. Як уже гості гуртом ходять – нехай один одному п'яти шкребуть. Лиходій я, чи хто? Бодай одну перевагу залиште мені, доброчесні!

Гості ніби й не сперечаються. Побризкали собі запилюжені підошви та й утішилися тим. А таки цікаво, що привело їх до мене, окрім як ота пропаща зірка… Потреба в пораді? Задавнена помста? Чи вісті які? Я зиркаю на принишклу трійцю. Погані вісті. Ось так, тепер правильно.

– Чи знаю вас, панове мої? – питаю, мружачи ліве око, бо мружитись – гріх, а відтак – моя парафія.

– Ти знаєш нас, порушник закону, – каже перший.

– Ти знаєш нас, руйнівник порядку, – додає другий.

– Ти знаєш нас, кривдник чесноти, – підсумовує третій.

Оце так славоспіви! І таки-так, усе це – я. Маззакін – моє ім'я, що значить кривдник. Грабіжник і злодій, розбійник і вбивця, лиходій, завзятий та впертий… А чи знаєте ви, чому, панове мої? Чи знаєте, навіщо? Ха! Ніхто не знає. Тому й не шукаю я товариства. Але нині мені цікаво.

– Ви знаєте моє ім'я, – кажу. – Проте я не знаю ваших. Назвіться, коли прийшли з миром.

Загалом, я не мусив би просити їх про це. Проте що поробиш, не чекати ж до третьої варти, поки самі зголосяться. Не те, щоби я не знав їхніх імен, але нехай і справді засвідчать свої добрі наміри.