«Свої, чужі, інші» читать онлайн

Розділ 1

Віконце з вечора було завішено продертими ззаду штаньми, але це не надто допомагало: сонячні промені легко здолали перешкоду. Світло бризнуло сонному хлопчиськові межи очі, той відмахнувся, ніби від мухи й не прокидаючись повернувся носом до стіни.

— Інтаре, вставай! — почувся материн голос із-за дверей прикомірка.

Сон було вже розбито, проте остаточно виринати з нього хлопчик не збирався. Він і не поворухнувся, хоча й чудово знав, що спокою тепер йому не буде.

— Інтаре! — мати нарешті ввійшла та щосили вперезала синочка ганчіркою нижче спини.

— Ай! — він сів. — Ну-у-у! Ти чого?

— Уставати час, ледарю!

— Рано ж іще! — хлопчисько знов упав на ліжко та знову отримав ганчіркою, цього разу впоперек тулуба.

— Уставай, лишенько моє!

Інтар запхинькав, рукою затуляючи обличчя:

— Му-у-чать… Б'ють із самого раночку… Поспати не дають…

Мати посміхнулася:

— А ти лягай не на світанку, тоді й висиплятимешся.

— А я зовсім і не до світанку… а тільки до півночі…

— Тинявся казна-де замість того, щоб матері допомагати! Ох, Інтаре, втрапиш ти коли-небудь у халепу, попадешся лихим людям до рук!

— Та ну… — він позіхнув на весь рот. — І хто на мене поласиться?

— Ті, що дітей крадуть. А ти начебто й не чув? Ондечки нещодавно в чоловіка, що ятку тримає на сусідній вулиці, синок пропав. Шукали-шукали — марно. Як у воду впав… Інтаре, це не вже не вперше за останні місяці. Не гуляв би ти ночами! — мати взяла сина за вузьке плече. Він невдоволено струснув її руку, потягся, сів на солом'яному матраці, протер очі:

— Я із хлопцями був… І нічого зі мною не сталося…

— Коли станеться, пізно буде. Хочеш, щоб тебе відвезли не знати куди та й продали?

— Нє-а. Не хочу, — Інтар помотав головою, вліз у сорочку. Потягся був за штаньми, але мати їх відняла.

— Дивися, діра яка. Де примудрився?

— Е… — зам'явся він. Нічого путнього на думку не спадало. Хлопчак справді не пам'ятав, де і як порвав штани.

Мати подивилась на його здивоване, заспане обличчя та тільки руками розвела:

— Добре, не так важливо. Я зашию. А ти бігцем умиватися, мести підлогу й протирати столи.

— Без штанів? — Інтар ображено витріщився на матір. Звісно, сорочка, придбана в лахмітника «на виріст» місяців зо два тому, майже сягала хлопчикових колін, але він же не молокосос який, щоб голозадим бігати!

— Мамо, мене ж на вулиці засміють!

— А ти туди не потикайся. Поки ми відкриємося, я встигну зашити.

— Ну гаразд, — хлопчик поплентався в кухню, до рукомийника, хлюпнув води на обличчя, пригладив скуйовджене чорне волосся, взяв мітлу та подався в трактирну залу. Там від учора було не прибрано, на столах темніли плями розлитого ввечері пива. Інтар розчинив усі віконниці. Свіжий морський вітер розігнав важке повітря, приніс запахи тухлої риби та міцного тютюну. Разом із весняним вранішнім сонцем у приміщення ввірвався галас портових кварталів, вибиваючи з вух залежану нічну тишу.

Інтар пройшовся мітлою вздовж зали, потім упоперек, частину сміття загнав під стійку, ще трохи розмів по кутках, а решту погнав до чорного ходу, через кухню, де вже метушилася мати. Зупинився, коли побачив, що вона миє овочі.